Славко сидів у кріслі, роздивляючись візерунки шпалер у новій квартирі на сьомому поверсі багатоповерхівки у затишному мікрорайоні невеликого містечка, здавалося, на самому краю його власного світу. Щойно він закинув на ноут новий інструментальний альбом улюбленої групи, спробував послухати його в навушниках, але… Ні, таке треба слухати лише на колонках із сабвуфером, і на повну гучність! Проте, природна скромність та трохи боязливість Славка щодо можливих проблем із новими сусідами, які можуть не зацінити доволі своєрідних музичних смаків підлітка, вимусили його прикрутити гучність динаміків десь на рівні 5-6 за шкалою потужності.
Але й цього було цілком достатньо! Музика, що складалася зі звуків природи, цвірінчання птахів, перебігу пальців музиканта по клавішах піаніно, із цокоту цимбалів, м’якого гулу барабанів, жалю від струн скрипки, а ще трошки – зовсім небагато – електронних синтезаторних вкраплень, суто для різноманіття звучання. Усе це рівномірно викладалося у пост-рокову симфонію авторства північно-країнного походження, з тих місць, де вічний холод та вулкани, гуркіт гірських струмів і гул землі, вкритої зеленим килимом, який украй рідко, але подекуди пробивається з-під снігового устілку в рідкі теплі місяці на далекому одинокому острові.
Усе це зараз поставало перед очима юнака скрізь ті нехитрі візерунки стінних шпалер, та він забувся, де сам був, бо подумки знаходився він там, на вершині однієї з острівних гір. Там, де були його розум і серце.
Догравав передостанній трек на альбомі, аж раптом його внутрішня ідилія обірвалася стуком чиїхось пальців у двері. Славко зміг почути цей обережний стукіт, бо він прилетів скрізь довгий акорд, перервавши рівномірність звуку з динаміку. Якби зараз гриміли барабани або просто звучали одразу декілька інструментів, то й цього стуку в двері він може б і не помітив.
Хлопець швидко підвівся з крісла, зробив звук тихіше, на рівень 3, почекав ще трохи – може, то завітали невдоволені сусіди? – і навшпиньки протоптав до дверей. Виглянув через круглий отвір в них, подивився на викривлену картину за поріг, назовні, в інший вимір реальності. Власне, у реальне зображення сходинкової клітки, і зміг лише помітити, як поспіхом зачинилися двері в сусідів зліва.
«Це якраз через стінку від кімнати, де стоять колонки», - прикинув Славік. Він собі не назвав її «своєю» кімнатою, бо ще не обвикся в ній, не сприйняв ще це нове місце проживання як щось особисте.
Поки він розкидував думками, стоячи перед дверима, вже й останній музичний трек добіг свого кінця. Славко ніби прокинувся від райдужного сну, похитав головою й повернувся до кімнати, вимкнув колонки та закрив кришку ноутбука. На сьогодні досить. А наступного разу, коли захочеться нової серії пригод у всесвіті музики – то й маленькі навушники з непоганими басами теж згодяться, норм.

Увечері, за годину до приходу батьків, юнак згадав, що треба було винести сміття та збігати у кіоск на сусідній вулиці за хлібом та якоюсь молочкою. Ну, як згадав… Батьки нагадали)) Сам вже й забув, залітався у враженнях від подумкової подорожі до сніжно-зеленого острова, де народилася та чарівна й зачарована музика, яку він полюбив з першого разу, коли її почув.
- Добрий вечір! Хлібчик у вас свіжий сьогодні?
- Добрий, пане Славку. Так, після обіду завезли оці батони, а ще є майже гаряча випічка, якщо бажаєте.

На новому місці багато чого було йому дивне. Ось, наприклад, це звернення до нього, як до якоїсь поважної особи. І старий, і малий тут всі були такими-от поважними, як ніби у якійсь казці з далекого середньовіччя.
Славко поклав усе куплене в пакет, розплатився, закинув невеличку решту монет у банку поруч із виходом з магазину. Пройшовся між домами через двори, піднявся на свій поверх, сунув ключ у замок і раптом завис. На дверях був приклеєний жовтий стікер із написом різного розміру буквами:
«Дякую за музику».

Хлопець озирнувся по сторонах, чомусь одразу затримав погляд на тих самих сусідніх дверях, а звідти, зсередини квартири, почулися швидкі поступи, що затихали, а потім настала тиша.
Славко посміхнувся сам собі, опустив очі долу. Зайшов до квартири, поставив пакет на кухні, повернувся до кімнати. Відкрив ноут, запустив плеєр, зробив гучність на рівні 6, та пішов знову на кухню розпаковувати покупки.
Стукіт у двері не примусив себе довго чекати. Славко вже без боязу, проте все ще навшпиньки, підійшов до дверей. Тиша. Лише музика на рівні 6. Здається, початок другого треку.
«Цікаво, кому ще таке заходить, як мені?»
Він зажмурився на секунду, повернув ручку і відкрив двері.

На порозі стояв невисокий хлопчисько у білій майці і чорних шортах вище колін, у синіх капцях на босу ногу. Він дивився на Славіка зеленими очима з-під довгої темної чілки, ворушив скутими в замок пальцями та, здавалося, перебирав подумки, яке із зарані заготовлених питань йому треба вимовити. Нарешті – вирішив:
- Добрий вечір! Вибачте, а як Ваша музика зветься?
Славко спочатку розгубився, бо не очікував, що на порозі з’явиться саме він – підліток трохи молодшого за нього віку. Такого зросту – трохи нижчого, у такому вигляді – зовсім домашньому, а не «гостьовому», як прийнято відвідувати незнайомих сусідів.
Хлопчисько терпляче чекав, сунувши руки в кармани шортів і дивлячись з-під лоба, хоча шарудіння домашнього взуття, що він ним шаркав по підлозі, видавало в хлопці бажання скоріше вже дізнатися відповідь на своє запитання. Славко збагнув це лише декілька секунд потому, коли напружена тиша між двома майже однолітками сягнула вже стану ніяковості.
- Тобі сподобалася? – нарешті вимовив через силу Славко.
- Є таке! Навіть через стінку чутно було добре. Так… затишно звучало, чи як його сказати…

Славік побачив у погляді сусіда, що терплячка в нього вже досягла свого апогею. Щоб не продовжувати цей дивний квест з опитуванням через поріг, він, отямившись від нескромного спостерігання за сусідом, махнув йому рукою і сказав:
- То ти заходь, я тобі покажу.
Сусід потоптався на місці, висунув руки з карманів, потім знову їх засунув, подивився крізь чолку на Славка ще пів секунди, а потім, озираючись, увійшов до квартири. Далі він знов кинув допитливий погляд на Славка, мовляв, «куди йти?». Славко махнув рукою у бік «кімнати з колонками».
- Це в мене на ноуті грало, бо альбом на диску ще не виходив. Але є інші альбоми цієї групи. Там, на поличці поглянь. І назву побачиш.
Сусід знов поглянув на Славіка, потім прослідкував у сторону, куди той вказував. Підійшов до шафи з поличками, на яких були розставлені CD-диски в різному оформленні: і старі, у пластикових боксах, і новіші, в картонних кольорових конвертах.
- О, почекай, дай вгадаю! – в голосі сусіда прорізався азарт. – Осьо?
Він показав на чорний квадратний конверт, обгорнутий плівкою, майже без тексту, а тільки з зірковим принтом з обох сторін.
- Ні, не воно, але близько, - посміхнувся Славко. Йому сподобалася завзятість хлопчика у розгадуванні квесту, який той сам собі придумав.
- Хммм… Вимагаю підказку!
- Хммм… Ну, там на обкладинці є декілька кольорів. До речі, я Славік.
Сусід відтулив пальці від свого підборіддя, витер їх на всяк випадок об шорти, простягнув руку:
- Вітьок я. Віктор. Кажуть, це ім’я означає «Переможець». То я не маю програти! – він навмання ткнув пальцем у конверт із зображенням райдуги, яку підпалили вогнем якісь люди, що стояли на світлині знизу.
- Групу вгадав. Так швидко! Ти її знаєш?
- Ні, не чув, не бачив. То це їхня музика була?
- Майже так. Те, що ти чув, був новий альбом їхнього соліста. Ну, це той хто співає.
- Я в курсі, не такий вже я малий, - Вітька знов подивився на Славка тим допитливим зором, а зараз – ще й зі смужками докори біля очей.
- Даруйте, не розпізнав, - спробував відшуткувати Славко. Цей парубок починав усе більше й більше йому подобатися. Щось таке було в ньому – магнетичне!
- До речі, назва цієї групи перекладається як «Троянда Перемоги».
- О, як ніби для мене! – спалахнув зеленими вогниками взір хлопця.
- Можеш узяти послухати вдома.

Вітьок завмер. Він не очікував на таку пропозицію. Здавалося, він взагалі не звик до того, щоби йому хтось щось давав просто так. Навіть якщо це не назавжди.
- Бери, послухаєш, а як набридне, то потім повернеш. І щось інше візьмеш.
На підтвердження свого наміру віддати (тимчасово) Віктору диск, Славко сам дістав з полички та поклав його до долоні юнака.
- Дякую! Але… Просто в мене нема на чому слухати. Диски – то було ще до мого народження.
- І до мого теж. Та, як бачиш, я їх таку колекцію зібрав, що навіть умістити нема де. Багато з них у коробці лежать. Ну, тоді… Приходь завтра, послухаєш тут на плеєрі. Або я тобі можу на телефон перекачати чи скинути плейлист на Ютубі.

Віктор мовчав і ніби зсунувся у плечах. Він стояв біля полички, дивився на диски, тримав один з них у руці. Блимав зеленими очима розгублено, зніяковіло.
- Ні. Дякую. Я через стінку можу послухати, якщо гучніше вмикнете, - він чомусь перейшов на «Ви», як тоді, перед дверима у під’їзді. – Мені вже час, даруйте.
Славік навіть не встиг зреагувати та обробити в голові, що це зараз скоїлося з його новим приятелем, а той вже твердим швидким кроком вийшов з кімнати, а ще через пару секунд двері сусідньої квартири злегка, але чітко гримнули.

«Дикуватий якийсь», - подумав Славко, виглянувши за поріг і дивлячись на квартиру зліва. «Майже такий, як я сам».

* * *

Тягнувся довгий другий день вихів, ще й погода була така, коли на вулицю без нагального приводу не вийти. Лив дощ, з усіх сторін гриміло й блискотіло, і навіть через вікно балкону, де стояв Славко, йому відчувався в’язкий і вологий холод. Вдома знову нікого не було, бо батьки навіть у суботу та неділю працювали по різних містах, тож іноді залишалися ночувати просто на своїх місцях роботи або у готелях.
Славко до цього режиму звик. На новому місці все було майже так, як і на старому, рідному. В інші часи мама по роботі частенько бувала у відрядженнях, а батько, експедитор, катався між областями та регіонами частіше, ніж бував удома.
А зараз того дому вже нема. Тобто, він ще існує, але тепер у ньому проживають якісь невідомі люди, яких туди ніхто не пускав. З цієї та інших причин родина Славіка була змушена шукати нового притулку, і нинішнє місце їхнього проживання було в них вже – він збився з переліку – ніби четверте.
Усі вони сподівалися колись повернутися до рідної домівки, коли її буде звільнено, а непрошених гостей викинуто. Проте, з часом здавалося, ці їхні мрії поступово ставали все більш марними. І скільки часу вони ще перебуватимуть на чужині – ніхто не знав і не мав гадки.
Славко швидко зрозумів, що заводити друзів на новому місці ніколи не варто, бо щоразу, з новим несподіваним переїздом, буде болісно розлучатися з тими, до кого вже прикипів, пристосувався, просто звик. Тому вже на другому місці, куди була переселилася сім’я, Славко майже увесь час сидів удома, а з однокласниками спілкувався лише у школі й ніколи ні з ким не гуляв і в гості не звав. На третьому, через півроку, було те ж саме, і так йому навіть жилося легше. І ось на четвертому… Славко того не сильно бажав, та воно само… Він сам – з’явився на порозі в чорних шортах і синіх капцях на босу ногу. Побув пару хвилин і втік. А серце в Славка зайнялося. Майже як тоді, у рідній домівці…

Змалечку був у Славіка один друг. Вони жили поруч, у сусідніх під’їздах, на однакових поверхах, тож часто розмовляли один з одним, стоячи кожний на своєму балконі, взагалі не зважаючи на те, що їхні розмови, може, було чути по всьому домі чи дворі. В останні пару років вони, як стали доросліші та розумніші, збагнули самі по собі, що була між ними така ниточка, яка з дитинства зв’язувала їх між собою, і рік за роком ставала прочнішою, прункішою, і стала справжньою мотузкою з міцними вузлами на обох її кінцівках. І здавалося обом, що цю мотузку нікому і ніколи не розірвати. Та розірвалася вона в один день. Назавжди.

Славко пам’ятав цей день у всіх деталях до хвилини. З самого ранку – яскравого, сонячного, теплого, до самого вечора – чорного, похмурого, холодного до смерті. До цієї клятої примари, яка тупо прийшла – точніше, прилетіла – і забрала коханого друга від нього і від усіх. А якби в той день вони були поруч, як завжди, на сусідніх балконах, а не в різних частинах міста, то й день цей закінчився би для обох як і будь-який інший. І був би він для них яскравим і теплим до кінця, яким він насправді й був тоді для багатьох інших людей.

Згадуючи все це зараз тут, на новому, черговому балконі, Славко в якийсь момент краєм зору помітив збоку від себе, через балконне вікно, ніби ворушіння чи пересування чиєїсь невеличкої постаті по сусідству. Коли збагнув та придивився, тієї постаті вже не було, але почувся приглушений гуркіт дверей, що зачинилися.
Славік поміркував трохи, розвернувся на місці, увійшов з балкону до кімнати, присів біля портативного програвача, узяв диск із райдугою, що лежав на кришці зверху. Запустив програвач, переключив одразу на другий трек (перший йому не подобався, бо відрізнявся за композицією від усіх інших на альбомі), і виставив гучність колонок на рівень 7. Приліг на дивані, заплющив очі, руки поклав собі поміж ніг.
Музика вирувала всією кімнатою, звуки розліталися крізь двері та стіни, і далі вище, глибше, сильніше! Руки Славка рухалися все хутчіше та наполегливіше. Тіло, позбавлене зайвого одягу вже на третій пісні з диску, тремтіло й вигиналося, легені швидко й часто наповнювалися повітрям, і губи видихали те повітря разом з приглушеними звуками, що виривалися з самого Славкиного нутра. Потім, на повільних треках, рухи теж сповільнювалися, серце вгамовувалося, напруга в руках спадала, але не повністю – і знову, на нових сплесках вируючого мелодійного урагану все в нього піднімалося, зміцнювалося та прискорювалося. Аж доки на останніх акордах не вирвалося назовні – напружено, натужно, вільно і сильно. Обачливо, Славко спрямував цю звільнену енергію собі наверх на тіло, і вона розповсюдилася, розійшлася по животу і навіть по грудях. А щоб не розтеклася вона навмання, він зібрав її на долонях, наблизив їх до зору, роздивився уважно, скуштував її трошки, а решту обтер об себе.
Встав з дивану і покрокував до ванної кімнати.
І раптом, коли проходив коридором, почувся йому стукіт у двері.

У скронях йому пульсувала ще не до кінця втамована енергія. Мозок його був ще затуманений від щойно пережитих почуттів. Роздягнений та розкутий, Славко без жодного сумніву, навіть не поглянувши у дверне вічко, відчинив замок і висунув голову з квартири назовні.
Перед ним стояв сусід у ще коротших блакитних шортах і тих же синіх капцях. Чи то примарило Славку, чи насправді то було – Вітька не надягнув цього разу ані майки чи футболки. Стояв на порозі чомусь радісний і тримав у руках складений навпіл аркуш паперу.
- Привіт! Дякую тобі за музику!
Славко не встиг осмислити того, що почув та побачив, а сусід, як до себе додому, зірвався з місця, де стояв, і за секунду поринув йому до хати і зачинив за собою двері.
Славко встиг в останню мить зреагувати та прикрився нижче пояса долонею. Обидва хлопці, кожний зі свого приводу, роззявили роти та вилупили очі один на одного. І все це без жодного звуку та руху.
Першим зреагував Вітьок:
- Ой! Ой-ой-йой! Вибач, я не знав, що ти…! - і він завмер на місці, прижавши папірець до грудей.
Славік притулив донизу другу долоню. Вдихнув поглибше. Але не знайшов, що сказати.
- Стій! Спокійно, я все розумію. Облиш, я зараз піду, - Вітька смикнувся на місці в сторону виходу. – Тільки я… Ось, це тобі!
Він ткнув папірцем в середину Славіка, розраховуючи мабуть, що той рефлекторно протягне руки і візьме той аркуш собі. Проте Славко рефлекторно і дуже міцно продовжив тримати стиснуті долоні нижче пояса.
Аркуш паперу увіткнувся й прилип до вологого животу Славка. У Вітька очі стали ще більшими від подиву.
- Я поняв. Я пішов! Вибач іще раз, - він рішуче розвернувся в сторону дверей і взявся за ручку.
- Постривай, не йди, - нарешті випалив Славко, який, здавалося, увесь цей час просто не дихав. – Ти і так усе вже побачив, то й… тікати тобі вже, мабуть, нема від чого. Хіба що це тобі бачити огидно?..
Славко опустив очі долу. «Яка ганьба! Чужій людині таке побачити. Сором, дикий сором. Бляха…»
Віктор стояв на місці, тримаючи вже натиснуту вниз ручку. Ще один рух – і він опиниться за дверима і, хтозна, може вже ніколи не повернеться.
Він роздумував. З одного боку, він ніколи не опинявся в такій ситуації ні з ким. І він ніколи у своєму житті не бачив чужого оголеного тіла одної з ним статі так близько перед собою. На фото, на відео, або в реалі десь далеко – так, ще й неодноразово. Ба більше, інколи він спеціально шукав, щоб це побачити. І дивився, уважно розглядав на екранах чужих девайсів (бо свого такого девайсу ніколи не мав). І ці картинки та кадри йому іноді навіть снилися.
А значить, йому дійсно нема від чого тікати. Це знання у нього вже є. І від цього знання та бачення йому – якщо подумати і зважити – ні, зовсім не огидно!

- Ну, якщо це не єдине, що ти можеш мені ще показати сьогодні, - сказав Вітька, розвернувшись на місці та відпустивши дверну ручку, - то я, мабуть, можу ще трохи залишитися.
Він двома пальцями відліпив папірець від Славка і почав розглядати його перед собою. «Чи можна його ще врятувати, чи краще викинути й намалювати все віднову?» А Славко протягнув руки до папірця, забрав його, розгорнув і подивився: то був малюнок із яскраво червоною трояндою, обрамленою райдужним колом.

- Дуже, кхм, гарний малюнок, - прокашлявся Славко і збагнув, що необачно відволікся і зайняв свої руки чимось іншим. Рефлекторно.
Як то кажуть: згорів сарай – гори і хата. Втрачати йому, окрім рештків свого сорому та совісті, було вже нічого.
- Дякую, що тобі сподобалося. Та я намалюю ще, не переживай, - сусід вихопив аркуш із рук Славка, склав його вже не навпіл, а вчетверо, сунув до карману шортів і якомога спокійніше вимовив: - Ти йди та приведи себе в порядок, а я посиджу тут, почекаю. Не бійся, я тебе не кину. Врешті решт, мені все одно зайнятися нема чим, і бабуся додому прийде ще нескоро, а мені самому там нудно. Добре?
- Добре! – подих у Славка став вже майже рівномірним, оголене тіло тремтіти майже перестало. Він смикнувся в сторону ванної кімнати, але завмер у подумках. Повернувся до кімнати, присів біля програвача дисків і натиснув кнопку «Play». Хотів перемикнути на другий трек, але раптом вирішив, що гучне та бурхливе «інтро» першого треку напрочуд вдало підходить до усієї тієї ситуації, яку він і його друг щойно пережили.

Сидячи згодом у ванні й обливаючи себе з головою теплим струмом, він ще довго і нервово зішкаблював зі шкіри вже, насправді, давно змиті наслідки його «мутних справ». Він не хотів, щоб цей хлопчисько ще хоч раз побачив його таким. Безпорадним! Найгіршим було те, що цей сусідко починав йому реально подобатися. Ну й що з того, що він ще малий? Не дуже і малий, врешті решт, виглядає лишень на пару років молодшим. Скоро настане пора, як почне розвиватися. Та й уже зараз він здається розумним не по своєму віці. А значить, усе зрозуміє, якщо…
Так, стоп!
Славко розумів про себе давно, що він є збоченець. Але ж не настільки! Чи ні? Чи, може, саме настільки? З іншої сторони, різниця віку між ними не така вже й велика.
Він читав в інтернеті про таке. Вони читали. Тоді і там ще, вдома. Разом з Ним. Із Тим, Кого кохав. Та втратив.
І думали вони про себе самих: якщо ми є однолітки, і якщо такі як ми за кордоном вважаються нормальними – тоді й неважливим є їхній вік та розвиток. Головне – що вони нікому про це не кажуть і не показують, а їм самим один з одним є добре. Тому начхати на усі заборони та забобони чужих людей. Бо в них самих є тільки вони самі, а більше нікого їм не треба.

Десяток хвилин потому нерозчесаний, але старанно обтертий та огорнутий невеликим рушником, хлопець обережно зайшов у «кімнату з колонками».
В оточенні музики, що лунала по ліву та праву сторону від його крісла, він побачив сусіда. Той напівлежав у кріслі, розкинувши руки й ноги, із заплющеними очима, і здавалося, хвилі музики пролітали з лівої колонки у праву просто скрізь нього. Він прикусував собі нижню губу, тремтів пальцями, на лоба зповзла чілка так, що прикривала йому очі. Але повну картину його кайфу Славко побачив, лише коли тишком підійшов поближче.
Блакитні шорти хлопчиська валялися в стороні на підлозі. Навіть якщо би той зараз прокинувся від свого кайфу, то швидко дотягнутися до них із крісла йому було б аж ніяк не можливо.
Та може, йому це було б і не треба?

Славік мовчки стояв і оглядав свого друга з маківки до п’ят. Любувався чорним прямим волоссям, що спадало на такі ж чорні густі брівки. Дивився на пазухи рівного тонкого носа, що рухалися в такт подиху та музики. На злегка прикушені, а від того яскраві губи. Споглядав однорідно худе витягнуте тіло – гладке, без жодної вадки, родимки чи волосинки. В такт тремтячі руки й ноги – та не тільки їх. На цьому тілі тремтіло ще пружинкою дещо інше. Дуже помітно.

Славко присів на край дивану збоку крісла. Рушник спав долі, він його підняв та прикрився ним собі внизу. Правильно зробив, бо під рушником, від спостерігання за розхристаним сусідком, у підлітка в останню хвилину вже стало що прикривати. Молодий організм чітко зреагував готовністю навіть після недавнього розслабону.

«Звідки ти на мене такий звалився?»
Вітька ніби почув його думки, привідкрив очі, повернув голову у його бік. Посміхнувся білосніжно, захитав головою в такт і підняв великі пальці обох долонь угору.
Як так і треба.

Коли музика закінчилася, Вітьок змінив позу, всівся на кріслі рівно, злегка роздвинув ноги, поправив собі там знизу, а потім закинув одну ногу на іншу і тим самим сховав від зору все "зайве". Тепер, дивлячись йому туди, Славік бачив лише рівний гладкий живіт, такий же рівний гладкий трикутник торсу нижче, а потім одразу перехрещені ноги.
Ще оглухлий від гучності колонок, він майже прокричав у сторону Славка:
- Музика - чистий кайф! А чого вони райдугу підпалили? Типу протест проти "цих"?
- Кого? – не одразу зрозумів Славко.
- Ну цих, райдужних.
- Та ні... сам соліст цієї групи - він теж "райдужний", - Славко підправив собі рушник і теж схрестив ногу на ногу.
- Та ти що!! – вигукнув Вітька і привстав з крісла. Випрямив схрещені ноги, і звідти знову вискочило пружинкою все те "зайве", що деякий час було приховане.
Перед тим як повністю встати з крісла, Вітьок уважно поглянув на Славіка. Той спокійно подивився йому в очі, і цей погляд ясно казав: "Все нормально". Зраділий та збуджений від цього розуміння, хлопчик підвівся з крісла, розпрямив ноги, а потім ще й потягнувся руками догори, як після солодкого сну:
- Жеесть. А я і не знав.
- Ну, так. Тепер знаєш. Мабуть, і слухати вже не будеш, - Славко криво посміхнувся.
- Чому не буду? - не зрозумів Вітьок і здивовано поглянув на Славка.
- Не знаю. Зазвичай у нас райдужних не привічають.
- Ти правий, - хлопчик задумався. Взяв у руки райдужний CD-диск. Колонки із сабвуфером почали випромінювати нову тиху та спокійну мелодію із далекими, ледь чутно наростаючими басами.
Знов поглянув з-під довгої чорної чілки на Славка і тихо промовив:
- Ти такий рудий! Кажуть, до речі, що всі руді некрасиві.
- Правда? - здивувався Славко. Він раніше такого не чув. Принаймні, йому це ніхто не казав.
- Брехня! - твердо відповів Вітьок і гордо й повільно, ніби даючи себе детально роздивитися, пішов повз Славіка у коридор.

На столі загудів телефон. Славко відкинув рушник, підскочив, тикнув пальцем і підніс до вуха слухавку.
- Привіт! Відпочиваєш?
- Так. Привіт, - сухо відповів він у трубку.
- Спустися у двір, допоможеш підняти воду і сумки.
- Гаразд, зараз вийду.

Славко швидко почав одягатися. Побіг у коридор, побачив світло в туалеті. Підскочив ближче, прошепотів нервово:
- Віть! Батьки приїхали, мені треба вийти на пару хвилин!
З-за дверей туалету почулося гулке: «Угу».
Славко натягнув кросівки та вибіг із квартири. Лише у ліфті, посеред дороги, згадав, що забув узяти ключі й зачинити двері.
«Йолопа шмат!», - вилаявся сам на себе.

На вулиці під під’їздом стояла синя машина, позаду неї біля відкритого багажнику стояв батько.
- Ти спав чи що?
- Ні. Чому так рішив?
- Голос у тебе був хриплий.
- Та нормальний.
- Ясно. Бери сумку і пляшки з водою, потім ще раз вийдеш за пакетами. Гаразд?
- Угу, - Славко взяв речі і потяг їх до будинку. Зайшов у ліфт, натиснув на сьому кнопку. Поки їхав, роздумував, як буде знайомити родаків зі своїм новим другом.
«Лише б він тільки вдягнутися встиг після туалету!»
Славко вийшов з ліфту, відкрив двері, заніс покупки, озирнувся по сторонах. Світло в туалеті не горіло.
Він пішов до кімнати, на півдорозі вигукнув:
- Вітька, ти тут? Познайомишся з родаками?
У кімнаті було пусто. Славко розгублено подивився навкруги і помітив, що на підлозі біля вікна так і лежали скомкані блакитні шорти. Він підскочив, підхопив і швиденько засунув їх до своїх речей у шафу. Пройшовся кімнатою батьків і кухнею, на всяк випадок.
«От дурень! Хто ж розумний буде голяком по під’їзду скакати?!»
Вийшов із квартири, поцупивши ключі з полички. Зачинив двері, завмер на дві секунди. Різко обернувся на сусідню квартиру. Звідти пролунав короткий смішок, а слідом тупіт шльопанців, з кожним кроком все тихіший.

Спати він ліг лише після опівночі. Увечері батькам нічого про нового друга не сказав, бо вирішив, що буде ще нагода іншим разом. До пізньої ночі сидів за підручниками та на повторі слухав сольний альбом у маленьких навушниках. Приємна музика зовсім не набридала, а навпаки, допомагала сконцентруватися на завданнях з підручнику, і думки складалися рівно, як диски на поличці. Може, саме тому він швидше, ніж зазвичай, впорався з уроками.
Славко розклав та застелив диван, збив подушку, поклав ковдру, скинув геть увесь одяг, як завжди перед сном, і хутко занурився у м’яку постіль.
Так він полежав трохи, подивився у пітьмі по сторонах – і раптом підскочив, пішов навпомацки до шафи, по пам’яті поворушив там рукою і дістав скомканий предмет одягу.
На шляху до дивану підсвітив ліхтариком з телефону: так, це саме вони. Невеличкі блакитні шорти, загублені чудним сусідком у нього вдома.
Славік розгладив, випрямив їх обережно, взяв із собою у ліжко.
Полежав так хвилину чи дві, прислухався сам до себе. Руки тремтіли, а з ними й починало тремтіти усе його тіло. Те, що він зробив далі, Славко навіть у самих завзятих снах уявити не міг.
Він обережно взяв хлопчачі шорти обома руками, підніс їх собі до обличчя і зробив глибокий подих. Від чужого одягу пахло так, як зазвичай пахне будь-яка випрана тканина, проте… Скрізь звичайний запах йому до носа долетів ще ледь чутний аромат. Ні, зовсім не той, що буває, коли носиш один і той самий одяг декілька днів. Оцей предмет одягу явно був чистий, і володар його, скоріш за все, надягнув його після прання сьогодні вперше. Але одяг за цей короткий період носіння все ж таки встиг уловити і зберегти в собі той особливий аромат: так пахне чиста шкіра юного чоловіка, і це Славко знав стопудово, бо цей запах він вже чув неодноразово раніше. Там, давно, вдома. Від іншого юного тіла.
Славко заснув дуже швидко й умиротворено, поклавши блакитний шматок тканини біля подушки.

А зовсім поруч, через стінку, в іншій кімнаті, так само умиротворено спав той самий юний чоловік. І біля подушки в нього лежав розкладений і трошки закроплений папірець із малюнком, який він здогадався витягти зі своїх шортів перед втечею від сусіда.

* * *

Звідки хлопчина такого віку був обізнаний такою темою, як райдужний символ, не маючи ні смартфону, ні комп'ютеру, Славко міг тільки гадати. Сам він свого часу цим цікавився спеціально, точніше - вони з тим його Другом разом шукали всю інфу в інтернеті, і здебільшого знаходили негатив та образу. Тоді вони вирішили подивитися на інших пошукачах та іноземною мовою. І картина світу перед ними ставала геть іншою. Навіть слово спеціальне вивчили, яке той світ характеризувало: tolerance.
А до того світу їм удвох, як розуміли, було як до Китаю раком, мільйон кілометрів з гаком. Друзі мріяли удвох колись потрапити у той паралельний світ, чого б це їм не вартувало. Після загибелі Друга Славко присягнувся, що неодмінно здійснить цю їхню спільну мрію.

У Вітька і справді не було ні смартфону, ні комп'ютеру. Був тільки старий кнопковий телефон. Тому усі новини світу він дізнавався або з телевізора, або з книжок, або з електронних девайсів у друзів. Саме у друзів він уперше побачив і узнав, що то за штука така - «секас» (чомусь вони так казали це слово). І від друзів почув, що буває не тільки «нормальний секас», а і «збочений секас», і розповідь ця супроводжувалася гиками і смішками. Вітьок не зрозумів, чому. Просто на той час саме по собі поняття «секасу» для нього було чимось чужим, далеким від його розуміння. А тому і поділ на «нормальність» і «збоченість» у його уяві не мала жодного сенсу – що те, друге для нього було однаковим. Незважаючи на те, що «технічно» вони були різні.
Ну різні, ну і що? Дівчина з хлопцем, дівчина з дівчиною, хлопець із хлопцем. Там одні «дірки», а там інші. Ну, мабуть, і так можна, і сяк. Чому тоді «так» - правильно, а «сяк» - неправильно?
Може, то просто він такий тупий, якщо не розуміє?

Коли перед сном Вітьок розглядав у ліжку свій малюнок і чужі плямки навколо нього, він вирішив, що завтра обов’язково поставить своєму сусідові декілька питань. Сусід, здається, хлопець був нормальний. Можна сподіватися, що із його тупих запитань глузувати не стане. А навіть якщо і стане, то це просто буде ще одним свідченням тому, що Вітька і справді тупий. Ну що ж, така, значить, його доля. Ще й у школі справи йдуть не дуже. Вітька після переїзду не встигав за іншою шкільною програмою, бо в новій школі діти вже багато чого вивчили з того, що в його рідній школі було заплановано на пізніше. Ситуація там була така – неспокійна. І вчилися всі дистанційно. А в нього – ні смартфону, ні комп’ютера. Тільки старий кнопковий телефон.
Тому Вітька за шкільною програмою відставав на пів року, а може й на цілий рік. Пропаща душа, а за нею ниць гроша.
«Може, Славік підсобить? Я спрошу! Будемо вчитися під музику Троянди Перемоги. Я ж Переможець. Я не маю програвати!»

У перший день нового тижня він знову не пішов до школи, а залишився вдома. Бабуся, яку ледь перевезли минулого місяця спеціальним поїздом, ще досі не оговталася після довгої подорожі, отже подекуди потребувала додаткового клопоту і нагляду від єдиного її онука. Вона дуже сумувала, як і він сам, за рідними, що залишилися в далекому краї. Хтозна, коли вони ще побачаться. Зв’язку з ними нема. Кажуть, що можна дзвонити через інтернет – але як? Ні стара, ні малий в цьому не розумілися, та й інтернету не мали, бо думали, що будуть спілкуватися з рідними, як і завжди то було, зі старенької, але надійної «Нокії».
«Про це я теж запитаю у Славіка. Він має інтернет. А якщо стане сміятися, то я йому скажу, що це заради мами з татком. Це ж не смішно».

Ближче до обіднього часу Вітьок почав нервувати. Він знав, що в цей час усі учні мають повертатися зі школи. А батьки у Славіка повернуться тільки ввечері. Тож вони удвох будуть ще мати багато часу, щоби з’ясувати усі питання: спочатку про інтернет, потім про музику, а потім вже й на збочення стане час.

Поки бабуся відпочивала у кімнаті, Віктор чатував на кухні, клацаючи на пульті ТВ-канали. Супутникова тарілка на зйомній хаті була налаштована аби як: половина каналів з телемагазинами, половина якісь іноземні, а з нормальних та звичних були лише ті, що з логотипами «С» та «Н у кружочку». От він і сидів та перемикав між ними двома – то «С», то «Н». Нудьга страшенна!

Нарешті за дверима почувся лязкіт ключів. Вітька зістрибнув зі стільця і почапав гумовими шльопанцями з кухні. Підійшов до виходу і визирнув у дверне вічко. І відскочив назад! Адже побачив, як на нього майже впритул дивиться з тієї сторони Славко.
Вітька акуратно відчинив двері, подивився на сусіда з білосніжною посмішкою. Той так само подивився на нього. Обидва постояли так мовчки декілька секунд.
- Ти прийшов? – вимовив Вітька і сам собі чухнувся: «Що це я тупий такий? Звісно, він прийшов. Ось стоїть, либу тягне. І я».
- Так. Як бачиш, нікуди не дівся… від тебе, - додав після паузи Славік і сам собі подумки дав нагоняю: «Бляха, нахіба ця романтика? «Від тебе!». Нащо я це ляпнув? Подумає ще зайве щось. Не видавай себе, дурбецало!».

Так і стояли замовчки знов, аж поки не відгукнулася бабуся:
- Витенька, там кто-то пришёл?
- Да, ба, это соседи ко мне. Лежи, не волнуйся.
- А, поняла. Ты в гости пойдёшь? Не балуйся, веди себя прилично.
- Ба, ну я как всегда, ты же знаешь!
- Знаю, Витенька. Ты у меня молодчинка. Ну, иди гуляй, я еще посплю.
- Ладно, ба, отдыхай. Второй телефон я взял! - закінчив Вітька і звернувся до Славіка: - То що, можна до тебе, чи зайнятий будеш?
- Мо… Можна, - второпіло сказав Славко і пішов до себе.

- А я знаю, це зветься «камон аут», - вже за зачиненими зсередини дверима сусідньої квартири промовив Вітьок.
- Це ти про що? – розгублено запитав Славік.
- Про те, що ти тепера будеш знати те, чого не знав. Тобто, що я приховував від усіх.
«Невже?», - блимнув очима Славко. «Що він здогадався про мене і виявився сам теж такий?»
- Про те, - продовжив Вітька, - що ми з бабусею з тих країв, де розмовляють по-іншому.
- Тю, господи, - чепухнувся Славко і притулився до стінки, - налякав! Я вже інше подумав…
- Що подумав?
- Та нічого! – Славко поспіхом відлипнув від стінки і пішов на кухню. – До речі, правильно буде не «камон», а «камін аут». Їсти будеш?

Скоро вже обидва хлопці сьорбали та надкусували гарячу їжу, сидячи на високих стільцях за прямокутним столом один навпроти одного.
Славко подекуди поглядав за Вітьком, як той акуратно виїдає суп до останньої крапельки, а потім ще підчищає тарілку хлібом.
Сьогодні він був у тій самій майці, що й у перший день, тільки замість шортів на ньому були чорні спортивні штані. Замість синіх капців були взуті масивні гумові шльопанці не по розміру.
«Ніби цей одяг не його», - подумав Славко і згадав, як бачив його вчора зовсім без усього. І той вчорашній вигляд, як зараз спало Славку на думку, хлопчику пасував найбільше. Він натужно зітхнув.
- Що таке? – жваво відкликнувся малий.
- Та нічого!
- Оп’ять «нічого»! Там «нічого», тут «нічого». Скажи чесно, - насупився підліток, - я тебе образив?
Славко здивовано підвівся:
- Чого це ти «образив»?
- Ну не знаю. Може, ти почув, як я з бабусею розмовляю, от і образився.
- Та розмовляй як хочеш! Чому я маю на це ображатися взагалі?
- Просто багато хто ображається…
- Хто? – Славко, здавалося, зараз закипить.
- Ну, в школі… Ми навіть окремо тусуємось і тихо між собою говоримо. Щоб не образити.

Славік сів на стілець і видохнув.
- Не звертай на них уваги.
- А як поб’ють?
- Як поб’ють? – Славко скинув брівма.
- Ну, так.
- А ти бий назустріч!
- Я пробував. Потім догану отримав, ніби перший розпочав бійку.
- Сссука… - Славко стиснув кулаки. Як це так? Хтось посмів торкнутися пальцем його друга! І за що? За то, що він якось не так розмовляв – навіть не з ними, а зі «своїми».
«Ось іще одна причина, чому в нас так усе», - подумав собі Славко, але постарався заспокоїтися.

- Слухай,  - промовив він, дивлячись убік. – Ти тут вчора дещо забув забрати… Я віддам.
- Ааа, ахахах, та я як почув, що то батьки в тебе приїхали, навіть досцяти не встиг. Як ти вийшов, я в себе на вузол зав’язав та й побіг. А шорти не надягнув, бо боявся, що розв’яжеться та протече. А там у пральну машинку надо з чимось іще кидати, а вже усе постірано. То я так і побіг.
- Ти дурний, малий. А раптом з тої квартири хто б виходив, або по сходах піднімався б? Лячно таке побачити, знаєш.
- Та що, чи вони не бачили мужского писюна в житті? Тай що там бачити, як ще не виросло, щоб лякати.
- Ти ж сказав, що на вузол зав’язав. Тобто, було що зав’язувати!
- Ну, ти сам вчора бачив! І що, не віриш, що вузол зробити можу?
- Не вірю. Він ще в тебе торчком стояв, а як його такий скрутиш?
- А не віриш, да?
- Нє!

Розпалені у переріканнях хлопці стояли один навпроти одного, обперши руки об стіл, кожний зі своєї сторони, і кожний з прищуром намагався доказати, що інший з них неправий. Вітька у спорі подекуди перескакував на суржик, який явно був йому звичніший. Славко це помічав вухом, але одразу пропускав повз вухо далі, бо то було йому взагалі неважливо.
Азарт в обох хлопців розпалювався ще більше. Розумніший в даній ситуації Славко мав корисну для себе мету. Вітька просто був зачеплений буквально за своє «достоїнство», і вгамовуватися не збирався.

- Не віриш??
- Не вірю!
- Ну то й дивись. Проспориш – подариш мені той альбом із голими дупами!

Славко згадав, що вчора він показав Вітьку усі інші альбоми вже їхньої взаємно улюбленої групи. А обкладинка одного з альбомів, який він до останнього вагався другу показувати і взагалі згадувати, містила зображення кадру із кліпу з першої пісні цього альбому. На кадрі були три голі молодики й одна дівчина, які бігли від об’єктиву камери в напрямку лісу. Коли Вітька побачив кліп, він сказав: «Це мрія – так вільно жити, як вони».
У справжній вільній країні, де був знятий той кліп, таке відео і така обкладинка диску були звичним явищем, від якого блюватися могло тільки заскорузлим консервам або істеричкам. Коли він нарешті опиниться в тому паралельному вільному світі, то одразу замовить цей альбом в оригіналі, скільки б це не коштувало йому, і поставить собі на новій поличці у самому центрі. Так рішив!

І до вчорашнього дня він нікому не показував ту куплену в інтернеті дешеву піратську копію (вся решта альбомів були в нього оригінальні), яку сам замовив та забрав на пошті - там хлопця добре знали і без проблем віддавали посилки на ім’я батьків. Не знав він, бідолашний, що в мами на телефоні всі посилки відображаються у додатку, а отже вона була в курсі цієї та ще декількох потаємних покупок свого сина. Простий гуглопошук видавав Славка з потрухами, та мама любила його настільки, що навіть такі новини про свого сина, хоч і не без нервів, але сприйняла як треба. На відміну від батька, який поставився до цих «новин» більш суворо. І мама вела з ним ще багато довгих розмов наодинці. І він бісився і сипав шаблонними фразами, а вона терпляче всі ці шаблони розвінчувала.

- Може є від цього якісь ліки?
- Нема ніяких ліків. Це не хвороба!
- Я не хочу, щоб із нашого сина виросла якась бородата Кончіта.
- То він сам вирішить, і нехай буде. До речі, ні, за ним такої схильності я не помічала. Це було би помітно. Ні, він звичайний хлопець, як усі. Вдягати мою білизну не буде, можеш бути спокійний.
- О, так, ти дуже цим заспокоїла мене!
- Тільки ось…
- Ще щось??
- Ні. Не гирчи, облиш.
- Та кажи вже…
- Він спить без спіднього.
- Господи, ну і ми з тобою теж так спимо.
- Так, але ми йому не казали. Він сам додумався так спати. Може, він ще й по хаті без спіднього ходить, коли нас нема.
- Та нехай ходить. Буде до Іванківських влітку їздити, вони його сприймуть як свого.
- Ну от, із цим ти вже змирився. Потроху звикнеш і до інших його особливостей.
- Ой, не знаю, люба, не знаю…

У Вітька вже розкочегарився азарт, а Славко відмітив собі, що хлопця розвести на "слабо" насправді зовсім не складно. Так, для нього самого це була хороша новина, проте він подумав, що якось йому треба буде на цю рису натякнути та порадити свому новому другові, щоб той пильніше слідкував, до чого можуть привести йому ці запальні емоції.
Ну а зараз - мабуть, можна дати волю цьому запалу. Славко не мав на думці якось хлопчину ображати чи надурювати.
- Диск той тобі взагалі навіщо, якщо його тобі слухати нема де?
- А щоб просто був! У мене, а не в тебе.
- То й що? Так бери, я собі ще куплю. А ти його де собі ховати зібрався? До бабусі не віддаси, бо побачить картинку - схаменеться.

Славко вчасно почуяв, що ось-ось може ненароком перейти якусь червону лінію. А тому рішив прикинутися, що майже здався:
- Файно, забирай диск і так.
- Ні, так нечесно буде. Я маю його перемогти!
- Тобто виграти?
- Тобто так. Ну, готуйся!

Вітька одним махом скинув штані до колін, і довга майка встигла прикрити йому все "зайве". Але саме зараз майка як раз і заважала, тому хлопчик задер її догори повище, та через пару секунд вона знову сповзла до кінця.
Славко озирнувся й кинувся засмикнути обидві штори на великому вікні, одна застрягла і ніяк не хотіла рушити з місця.
- Краще буде у мене в кімнаті, - просипів хлопець. У горлі в нього чомусь моментально пересохло.
Вітька мовчки, не відволікаючись, дивлячись собі униз, пішов-поскакав з кухні по коридору. Славко уперше побачив його зі спини: тонкі кривуваті ніжки, вдягнені лише до колін мішкуватими штанями, дрібними шажками переміщували худесеньке мале тіло по квартирі, а бліда напружена дупка розміром чи не з два кулачки, із ямочками з обох боків, підстрибувала при кожному кроці хлопака.

- Та хай тобі трясця... - напівдороги гримнув Вітька, зупинився на секунду, як раз поруч із великим дзеркалом біля дверей, поглянув на себе у віддзеркаленні, скинув із себе майку, яку весь шлях притримував задертою під підборіддям, стягнув з обох колін штані. Все це згорнув у комок і поніс до кімнати. Там просто кинув на килим, не розбираючи куди.
- Аж бісить! - випалив він згаряча й увалився на край дивану. Все це - жодного разу не глядячи на Славка.
Той тим часом повільно і зовні спокійно слідував за Вітькою з кухні до кімнати.
"Лише б не отямився й не передумав!" - кружляла в його голові одна лише думка.
Та малий теж був не такий дурний. Він, мабуть, отримував від цього квесту чи не найбільше задоволення. А також потайки слідкував за реакцією старшого. І все, що він допоки примічав та бачив, доставляло йому неабияке задоволення. Він дійсно вважав, що зараз знаходиться у найвигіднішій для себе позиції: і самому подуркувати, і друга позабавити. А з іншого боку, для нього це була велика перевірка довіри.

- Готуй гарний пакунок для диску. І листівку з найкращими побажаннями!
Славко не розгубився:
- А бантик зверху на пакунку тобі якого кольору?
- Червоного, звісно. Як троянда. Пе-ре-мо-ги! - відчеканив Вітьок. За цим він махнув Славку рукою до себе, той присів перед ним на підлозі.
Вітька взявся пальцями в себе за шкурку і потягнув за неї уверх. Пальцями іншої руки взявся за голівку свого прутику і почав втягувати його у протилежному напрямку, ніби намагався сховати його весь собі всередину. Вільний кінець шкурки витягнувся на пару сантиметрів, а потім ще трошки, і в якийсь момент Вітька зважився скрутити вільну шкурку у вузлик. Нічого не вийшло, і він спробував зробити це ще раз. А потім іще. Терпляче шумів носом. Привідкрив рота і зморщив лоба. Не йде!
Він спробував зробити з прутика щось на зразок мотузка, закручуючи кінець шкурки по спіралі. Благо, її там було не мало. Але - ніяк не достатньо!

"Невже зараз не зможу?"
"Невже він реально вірить, що зможе?"

А далі трапилося найгірше: прутик у Вітька від усіх цих маніпуляцій раптом почав рости і твердіти. Цієї вірогідності хлопчина взагалі не врахував. Прутик все намагався вистрибнути, вільної шкурки ставало все менше, а згодом і зовсім не залишилося. Через іще пів хвилини край голівки  висунувся з-під шкурки, і Славко, побачивши це, з усмішкою промовив:
- Оу, хеллоу! Як справи?
Вітька вирішив, що це Славко з нього глузує, і пробурчав:
- Хероу! Просто це сьогодні день невдалий. Зірки не зійшлися.
- Буває... - позіхнув Славко, а сам собі радів у душі, що йому повезло все це побачити. - Ну, ти не переживай!
- І що мені з ним робити? - у розпачі випалив Вітька. Потім поглянув на свій стирчатий прутик і сказав в його сторону: - Як зараз дам тобі щелбана!
І характерним рухом стукнув по ньому пальцем, зойкнув і повалився набік на диван.
Славко підвівся з підлоги, нахилився над другом близько і побачив, що той зажмурився і ледь не плаче.
- Больно, Віть?
Той промовчав, а потім вимовив: - Це я не від болю. Ясно?
- Ясно, - зрозумів Славко і погладив його легенько по голові.

* * *

Минали дні, коли швидко, коли й повільно. Швидкими, мабуть, ще й занадто, здавалися дні, коли хлопці проводили час разом. Це було не щодня, і виключно за відсутності дорослих – Вітька спеціально підгадував, щоби йти зі школи додому разом, а також вивчив, коли у Славка повертаються батьки, і кидав усі справи й тікав до своєї хати іноді навіть за пару хвилин до їхнього прибуття. А ще Вітька дуже сильно підтягнувся по навчанню, адже вони зі Славком, окрім усіляких дурних і безтурботних забав, також ретельно працювали над Вітькіною якістю шкільних знань.
Мама Славка іноді задумувалася, чому новий друг його сина так до сих пір не забажав з нею й чоловіком знайомитися. Пару разів вона, повертаючись додому, мала на думці постукатися до сусідньої квартири, щоби просто побачити там хоча б когось.
Та кожного разу не наважувалася. Одного разу їй навіть здалося, що, коли вона відчиняла свою квартиру, справа від неї за дверима щось зашаруділо. І вона вже хотіла підійти та постукати туди, але знову прогнала від себе цю ідею.
«Якщо я ось так заявлюся до сусідів, що б там не було – я сина підведу, і він може образитися. А може, сам той хлопчик знайомитися не бажає, то чого ми будемо нав'язуватися?»
І все одно їй кортіло вивідати в сина інформації побільше.
- А твій друг казав, звідки він переїхав?
Славко тоді спокійно відреагував і сказав мамі назву міста.
- Далеко... Так він тут живе з бабусею? А батьки його, значить, там залишилися?
- Ага.
- Виїхати ніяк не можна?
- Пробують. Поки що зась.

Батьки й насправді намагалися виїхати «з тієї сторони» увесь цей час. Це вдалося з’ясувати зовсім недавно.
Вітьок як завжди тусувався у Славки в кімнаті. Вони слухали той альбом, що «з голими дупами», малий сидів у кріслі між колонками й уважно роздивлявся обкладинку диску. Поліграфія була дешева, диск був не в картонному конверті чи книжці, як інші оригінальні альбоми, а у звичайному пластиковому кейсі.
- І шо, ти просто взяв і подзвонив продавцю і замовив в нього один цей альбом? І той не посміявся?
- Ну, я не дзвонив, а написав. І для виду заказав у нього ще ось цей, - Славко махнув рукою на диск іншого виконавця.
- Щоб той не здогадався?
- Ага, типу того.

Про що саме продавець диску міг «здогадатися», Вітьок уточняти не став. Якось так само по собі стало зрозуміло між ними. Славку обкладинка подобалася більше, ніж сам альбом, і Вітька це одразу зрозумів. А самому йому те, що світилося на картинці, не те щоби було до вподоби – то була така собі цікавість. Така, що буває у людини його віку й розвитку. Він пам’ятав той кліп, з якого був цей кадр, хоча Славко показав його на ноуті лише один раз. Вітька просив ще, але той не давав, бо показувати таке малому було йому по-чесному стидно. Він взагалі не хотів той кліп шукати, та малий наполягав, і Славко врешті-решт здався.
- Що тобі ті дупи так цікаві? – ніби з подивом питав він у малого.
- Просто, - пожимав плечима Вітька, а в самого в очах світилися хитрі блискавки. – Свою і твою вже бачив, хочу інші… Нельзя??
- Льзя, - ховаючи погляд долу, відповідав і зітхав Славко. Подекуди він сам себе корив за те, що, як він вважав, «розбещував дитину» на свою примху. Та нічого не міг із собою подіяти. Славка реально в цього пацана влюбився.
Іноді він тишком спостерігав, любувався Вітькою, коли той щось там вазюкався чи просто сидів у його кріслі, заплющивши очі під музику. Він ніби сканував його з голови до ніг, як рентгеном. Будь-який одяг, як вважав Славко, малому не підходив: ні мішкуваті штані, усипані кошлатанням, ні розтягнута майка, ні навіть короткі блакитні шорти. Хоча, останні мабуть були норм, бо вигідно обтягували хлопчині стегна й усе інше спереду та ззаду.
І так він схожий був на того його Друга в минулому!
Чи Славіку це тільки так марилося?

- Ти від мене все ховаєш у своєму інтернеті, нічо не показуєш. А дитина росте, розвивається, їй учитися треба, щоб не пропасти в житті, - Вітька докоряв старшому з таким же хитрим блиском. – От зустріну когось, познайомлюсь, туди-сюди, а що робити далі – не буду знати. І всьо, облом і депресія в пацанчика. І як йому дальше жити? А так – навчиться, попрактикується, то-сьо – і життя заграє яскравими фарбами! Райдужними! Чи ти того не хочеш для свого друга? Чи жалко, га?

Цей дитячий шантаж і гра на почуттях Славіка вимушували того – хоча він усе розумів і бачив – підкорятися забаганкам любого друга.
Колись той одного разу сидів-сидів собі у кріслі в одних шортах, аж раптом, просто без приводу, зіскочив з місця, рушив коридором і хлопнув дверима ванної кімнати, а потім через п’ятнадцять хвилин повернувся вже чомусь без шортів. Плюхнувся голою дупкою у крісло, склав руки на животі, подивився на диван, де лежав Славко з телефоном у руках, і промовив:
- Навчи, що з цим робити…
Славко підвів очі, примружився, кхикнув собі під ніс:
- Із чим саме?
- Ось із ЦИМ, - і Вітька припіднявся і вигнувся всім тим, що нижче поясу.
Між тонких ніг посередині у Вітька все нахабно стирчало.
- Нащо ти його розтеребенив? – запитав старший.
- Він сам, - невинно відповів малий.
- Брешеш, - спокійно відповів старший і потягнувся рукою за окулярами. Надів, приспустив на носі й подивився зверху через них.
Малий потиснув плечима і розвів долоні, типу: «Ну, якось так. Не моя провина».
Славко поправив окуляри й знов приліг і взяв у руки телефон:
- Ні, не хочу.
- Чому? – стрепенувся Вітьок. – Нецікаво? Чи огидно?
- Ні, просто втомився.
- Значить, буду мучитися, - пробухтів Вітьок і склав руки на грудях. – Знемагати, страждати. І ніхто не допоможе бідному Вітєнькє.
- Не гунди.
- Мається дитина, не знає, не відає, як із тою бідою впоратися. Ой, лишенько моє…
Славко тримався міцно, але вже відчував, що зараз  ще трохи, і він просто присне зі сміху. А Вітька не заспокоювався:
- Ох-хо-хо, хо-хо, моя долюшка…
- Господи ж боже мій! – не витерпів нарешті Славко. – Та чого ж ти так страждаєшся, стидобище?
Вітька повільно схилив голову в його сторону, потім так само відвів погляд на вікно:
- Ех…
Славко підірвався з дивану, підскочив до крісла і встав, дивлячись на Вітьку зверху:
- От чого?
- Нічого.
- Що ти, не навчився отой?.. – Славко скрутив пальці в кулак і помахав ним перед очима малого.
- Справа, шановний, не в тому, - діловито відповів Віктор, зняв з носа Славки окуляри й надів їх собі. – В мене однокласники кажуть, що в них уже все виходить. Розумієте, пане, про що я?
Вітька поправив окуляри вказівним пальцем і продовжив:
- Ні?
- Ну, - відповів Славко, нависнувши зверху.
- Так ось, - махнув долонею Вітька, - у Дімки, каже, виходить. У Сірого, Андрія, Василя теж виходить. Навіть близнюки сказали, що у них усе вийшло в один день. До речі, цікавий факт! І як так співпало, що в обох - і прямо в один день, скажіть мені, а? Чи може в близнюків завжди усе бува однаково? Цікаво, цікаво…
- А в тебе єдиного, бідного, не виходить?
- Нє, - знов розкинув пальцями одної руки Вітьок.

Славко подивився Вітьку між ніг. Там на нього, як тоді, під час минулого квесту з вузлом – поглядало маленьке рожеве око з-під шкурки на паличці.
- А як ти про те, що воно в хлопців, дізнався? Похвалялися усі перед тобою?
- Хтось похвалився на словах, а хтось і доказ пред’явив. Тут уже повіриш, якщо перевіриш.
Напускний напівсерйозний тон розповідання у Вітьки нікуди не дівався. Подекуди він кидав погляд з під густих чорних брів уверх на Славка і знову переводив на вікно.
- Ну й що Ви, пане, бажаєте зараз від мене? – Славік рішив дограти в цю гру до кінця.
- Та нічого особливого, пане, - повільно вимовив Вітька, - просто скажіть мені: чи може в мене такий недорозвиток, чи може я щось не так роблю? Як бачите – усе працює. А результату ніколи й нема. Що за халепа?
- Хмм, треба подумати, - Славко почухав носа. – Напруга є. То може там щось засорилося у водогоні?
- Можна спробувати продути та прочистити, - пошепки промовив Вітька й завмер. – Ти мені допоможеш?
Їхні погляди зустрілися. Вітька дивився на Славка як шкідник-кіт, не блимаючи. І тої хитрої посмішки на губах вже не було. Вітька був серйозний.
«Ти мені допоможеш?»
У Славка ця фраза гуркотіла в голові, обличчя до самих кінчиків вух залилося гарячою хвилею сорому і водночас бажання й готовності «допомогти». Саме так, саме зараз.

Він сів навпочіпки перед кріслом. Вітька розтягнувся на кріслі напівлежачи, розвів ноги і дістав ступнями підлоги. Двома пальцями Славко взявся за Вітькин краник, трошки потягнув його до себе й відпустив. Напружений, той швидко ляпнувся назад із характерним призвуком. Славко поглянув знизу на Вітька. Той тримав пальці біля рота, одним нігтем стукнув собі по верхніх зубах. Уважно дивився на Славіка й чекав.
Славік посунувся поближче, поклав руки малому на стегна, лікті на коліна. Притулився обличчям до живота хлопчика, втягнув носом – і йому прилетів той самий аромат, який він пам’ятав із першого дня, коли цей чорнобривий янгол «забув» у нього свої блакитні шорти.
Далі була лише справа техніки. Рухи губами, то повільні, то швидкі. Поглажування руками по стегнах, по їхній внутрішній та зовнішній частині. Робота язиком по всій невеличкій довжині краника та нижче, по обом підтягнутим кулькам у мішечку – ніби «регуляторам» гарячої напруги, яка ще точно довго буде.
І він сподівався: все вийде, і обов’язково буде результат. Треба тільки старанно «продути і прочистити водогін».
Чекати результату не довелося довго. Вже через пару хвилин тіло хлопчиськи напряглося, затремтіло, розпалилося на всю силу і…
Славко завмер, похапцем висунув «краник» із рота і залишився чекати. Краник запульсував, скорочення м’язів нижче животу стали частішими – і з краника вийшла одна прозора й густа краплинка. І так залишилася на кінчику висіти. Славко легенько доторкнувся до неї вказівним пальцем. Крапелька розтягнулася в тонку ниточку між його пальцем і кінчиком краника, і Славко її так декілька секунд потримав. Слідом перевів погляд на всього Вітька. Бліде худорляве тіло малого усе здіймалося та опускалося в частому диханні, і Славка чекав, допоки він більш-менш скоро втамується. Ще хвилинку. Ще дати йому трохи прийти до тями. Вже майже все.
Славко підчепив рештки густої вологи з «кранику» Вітька, потім обхопив двома пальцями в основі й провів із натиском по всій його довжині уверх – і з’явилася ще крапелька, та побільше. Він підчепив її теж, іншим пальцем, і вже збирався витерти об шкіру хлопчика – але той це помітив і вхопився йому за руку:
- Стій! Дай сюди, - він наполегливо потягнув Славкину долоню до себе, присів рівно на кріслі, нахилився над рукою і почав уважно розглядати блискучу густу вологу, яка – от дива! – щойно народилася просто з його тіла. - Цікаво. Скажи же?
Хлопчик перейняв крапельки з його пальців на свої. Підняв руку до обличчя, придивився до них на світлі з усіх сторін.
- Ага. В перший раз завжди так, - тихо відповів Славко. – Я теж глядів, дивувався – невже це моє! Ну, і як тобі?
- Це кайф, Славчику! Дякую тобі, любий друже.
Вітька, на секунду розгубившись, куди далі все дівати, просто взяв і облизнув собі пальці, а тільки потім обсушив їх об шкіру. І кинувся обійматися зі Славкою міцно-міцно.
- Нарешті – вийшло! Розкажу тепер хлопцям, а то заколупали мене на глузи брати.
- Ти ж тіки не кажи, хто тобі допоміг то видоїти, - усміхнувся Славко.
- А то шо? Соромишся? – ніби здивовано сказав Вітька. – Ну допоміг друг другові, навпаки – цим пишатися треба. А ти такий… Занадто скромний.
Вітька, звичайно, розумів, чому це в його друга так. Не дурний був, швидко вивчив і з пояснень друга особисто, і за допомогою інтернету про те, що таке в нашому суспільстві є «правильне» і «неправильне». Та й досі не міг втямити, навіщо в людства так усе ускладнено. На його думку, те, що зараз відбувалося між хлопцями, було дуже простою та логічною справою.
І він думав: як добре, що в їхньому таємному маленькому всесвіті на двох усе є саме так. Як треба, і як завжди має далі бути.

- Слухай, Слав! – сказав він, прийшовши з ванної кімнати після усіх цих розмірковувань. – От якби не ти, не твої пояснення та не той інтернет – я би взагалі не вкурив, що там зі мною не так, і переймався би як Юрка з нашого класу, що позаду мене сидить. У нього теж до сих пір не виходить. Хоча… Він же мовчун, нічого нам не казав. Ха, треба буде його розпитати! Не при всіх, а якось окремо. Точно…
- Та да, ми з інтернетом ще не такому тебе навчимо, - ляпнув Славко й прикусив язика.
- А давай! Що там ще є, показувай! – Вітька вмостився напіввологою дупкою на кріслі й притягнув Славкин ноут до себе. Вдягатися хоч як після душу він взагалі не поспішав.
- Давай на сьогодні поки досить, ладно? – сказав Славко. – Хочеш, включу тобі щось послухати?
Вітька мовчки дивився на екран ноутбука і щось там собі надумував. А потім запитав:
- Слав, а знаєш що? Ми, цей… Можемо через твій інтернет подзвонити до мене туди?
Славко присів поруч:
- Додому?
- Да.
- Можемо спробувати. Тільки я не знаю, чи є також інтернет у твоїх рідних. А якщо є, то чи все там у них працює. Стривай!
Славко притягнув ноут до себе, поліз щось шукати. Вітька сів збоку на широкому підлокітнику крісла й мовчки слідкував за перебігом тексту й картинок на екрані. Славко швидко перебирав по клавішах, перестрибував між вкладками браузеру, бурмотів щось собі під носа. Потім різко розвернувся до Вітьки і поклав руки йому трохи вище колін.
- Короче, що… Треба знати їхній номер телефону, хоча б один, щоб перевірити, чи є вони зареєстровані у якомусь із додатків, типу Вайбера чи Телеграма. А може, вони є в соцмережах? Не знаєш?
- Шо?
- Фейсбук, Інста, може ВК…
- Я хз, Слав. Я не знаю, що то таке.
- Ясно. Тоді давай номер телефону який-небудь. Маєш?
Вітька озирнувся по сторонах: - Де мої шорти? Там телефон.
- Ото таке! Забув, що значить одяг носити у мене в хаті! Як так можна?
- З тобою – все можна! – підмигнув Вітьок, підскочив, побігав по кімнаті, нагинаючись і шукаючи свій одяг по закутках. Знайшов штані під столиком в дальньому кінці кімнати. Пошерудів по карманах, витягнув кнопкову «Нокію», поклацав і протягнув Славку.
- Ти краще продиктуй, - запропонував Славко і додав: - Вдягтися не забув?
- Нє! – засміявся Вітька і жбурнув штані знов під столик.
Славко показово зітхнув і перевів погляд на ноут.
Вітька надиктував номери мами, тата, іще деяких родичів, з якими усіма у нього раптово загубився зв’язок.
- Так, зараз спробуємо, - Славко перемикав увагу то на свій смартфон, то на ноут, туди й сюди. – Спочатку спробуємо написати тим, кого знайдемо, так?
- Ні, одразу набирай на дзвінок.
- Зрозумів. Тоді ось, тримай.
- Уже? – Вітька простягнув руку і взяв смартфон із рук Славка. – Куди натискати?
Славко хутко підвівся й натиснув кнопку десь на екрані – Вітька навіть не встиг це помітити.
Він притулив смартфон до вуха і почув довгі гудки.
- Да, алло! Кто это? – донісся зі слухавки смурний жіночий голос.
Вітька миттєво засяяв і затремтів:
- Мамульчик, привет! Тебе слышно? – вдихнув повітря на повні груди. - Это я... Витя!
І протяжно, навзрид, заревів.

* * *

- Тобі не здається, що все це якось дивно? Незрозуміло.
- Що саме?
- Він водиться з якимось невідомо ким. Ми його ніколи не бачили, не чули. Що вони там собі роблять, поки нас удома нема? Про нього ми знаємо лише з декількох його слів. А що далі? Так і буде никатися там від нас і від усіх? Він, ти помітила, більше ні з ким не спілкується. Гуляти теж не ходить.
- Ну постривай, чого ти так вз’ївся? Нашому хлопчику і так добре. Не скаржиться, завжди у гарному настрої.
- То ти так називаєш гарний настрій? Те, що він не істерить або не мовчить днями поспіль, як тоді, коли той сусід наш загинув – то це ти називаєш «гарний настрій»?
- Він завжди був у нас інтровертом, змалечку. Згадай сам. Ти не зробиш з нього такого, як той молодший у Сімчуків, чи типу того.
- Я і не кажу, щоб зробити з нього іншу людину. Я розумію, що він є у нас своєрідний. Унікальний, єдиний наш синок. Я навіть, дяка тобі, почав розуміти й змирився майже, що він у нас в іншому плані «особливий», що онуків від нього ми навряд чи побачим. Але! Хоча б якийсь контроль над ним я можу мати як батько? І ти – як мати. Хоч щось про його всесвіт знати. Чи дійсно йому добре в ньому, чи немає там якоїсь загрози для нього і для нас?
- Можливо, ти правий. Ми йому не чужі люди. Я поговорю зі своїми знайомими медиками. Може, порадять якогось психолога. Розкажу, послухаю. А далі видно буде.

* * *

- Виїхали! Славчику, вони виїхали!! Смс-ка прийшла, значить, зв’язок є!
В перший день нового місяця Вітька влетів до хати, спіткнувся два рази й один раз послизнувся тапками по паркеті перед тим, як плюхнутися з розбігу в Славка на дивані. Двері квартири на цей час залишалися не зачиненими на замок, щоби друг міг вільно заходити, як до себе додому.
Майже місяць пройшов вже з тих пір, коли Вітька нарешті отримав змогу поспілкуватися з рідними через чудодійний Славкін інтернет. І потім, три чи чотири рази на тиждень – а це майже стільки, скільки разів він щотижня бував у друга в гостях – Вітька розмовляв із мамою і татком, із іншими родичами, яких Славко розшукав і додав до списку контактів свого смартфону, щоб його рідний Вітька міг їм телефонувати. Тільки-от побачитися не вийшло, щось там було чи з телефоном, чи з інтернетом, адже відео дзвінок у них жодного разу так і не спрацював.
Порою такі зізвони тягнулися по пів дня, бо не могли вони наговоритися, з усіма і про все. Славік дозволяв йому іноді брати смартфон із собою до бабусі, проте таке було не кожного разу. І тоді він міг чути через стінку, як бабуся гучно, по старинці, розмовляла з дочкою і зятем, і навіть з їхнім собакою на ім’я «Пёстик».
Порою такі зізвони не давали Славку провести достатньо часу з коханим Вітькою. Поговорити з ним, послухати вдосталь його дзвінкий голос, що потроху почав ламатися. Побачити його у звичайному для них обох вигляді, пообійматися-поцілуватися на дивані (Вітька це другові став дозволяти). Послухати разом їхню музику.

А ще через тиждень після виїзду його батьків Вітька примусив серце Славіка завмерти від шоку і туги: він так само радісно залетів до нього, стрибнув і сів йому на коліна, обійняв, смачно й довго поцілував зі звуком «Ммммуа!» і потім випалив:
- Славкааа! Скоро я до родаків поїду! Побачуся з ними накінець! Мама каже, що поїздом до них у нове місто можна доїхати за день – зранку сів, увечері буду вже там. Ой, знаєш, скільки ми з бабусею сюди торохтіли? Почті троє діб!
Вітька усе більше в розмові сповзав на йому звичний суржик, а іноді й зовсім часто проскакували в нього слова з іншої мови. Славко це помічав, але, як і раніше, не приділяв цьому уваги.
Та цього разу, вкупі з такою новиною, Славко відчув: його коханий друг став від нього такий далекий. Ні, не чужий ще, але…
- Славка! Ти шо такий смурний, а? Розбуркувайся давай, - Вітька потрусив його за плечі, ще раз потягнувся його поцілувати, але Славко відсторонився і сховав очі.
- Ля! Ти чого?
- Нічого, Віть. Все нормально. Я радий, правда! Побачиш своїх рідних.
- Да! Короче, вони через інтернет купили нам білети вже на завтра! Назад ще не брали чи що, я не спитав. Тому не знаю, як надовго можна буде з ними зостатися. Ну, нічо! Я тобі скажу, одразу як буду знати.
- Добре, дружчику. Так що, дати тобі смартфон, будеш дзвонити?
- Нє, я ж тепер можу з «Нокії». То ми просто всю неділю пробували з твого, бо може відео включити получиться. Але не змогли. Ну то таке.
- Ясно.
- А шо ти сидиш тут як у глухому лісі? Давай я щось із дисків поставлю.
- Давай.

Вітька зіскочив з колін друга, підбіг і сів біля програвача, ввімкнув його в розетку. Встав, подивився на поличці та дістав альбом, який йому подобався не дуже, проте була там одна композиція, яка запала йому до серця. Це була піано-мелодія, безіменний трек № 3, який мав неофіційну назву, що перекладалася як «Прив’язаність». Іноді вони удвох просто включали її на повторі, лягали чи сідали поруч і просто так кайфували в обіймах один в одного.
Вітька не одразу, але здогадався, що саме зараз варто поставити для Славка саме цей трек. Він засунув диск, обрав третій трек і натиснув кнопку “Repeat”.
Залунали тихі переливи протяжних звуків піаніно. Вітька м’яко підійшов до Славіка, який вже не сидів, а лежав на дивані й дивився в пустоту; присів перед ним, обперся колінами об підлогу, простягнув руку і погладив Славку по рудій голові.
- Ти не сумуй. Я ж повернуся. Може навіть дуже скоро.
Славко мовчав, тільки перевів погляд з пустоти на Вітькине обличчя. Та ніби дивився крізь нього. Вітька присунувся поближче.
- Ти знаєш - ти мій кращий друг. І ти мій кращ, - промовив Славко і закусив собі губу. Зажмурився. Вітька побачив у друга мокрі очі, а одна сльозинка сповзла по носі вниз.
- Я ніколи тебе не залишу! – прошепотів Вітька, витер Славку мокрі очі, поцілував у щоку та вибіг із кімнати.

* * *

- Ти чула новини сьогодні?
- Так, читала в Телеграмі. Кончені уроди…
- А ще, ти зрозуміла, що то за місто було? Славко називав.
- Боже!.. Точно. Туди ж його друг поїхав, до своєї родини. Бачиш, і все одно біда їх наздогнала.
- Думаєш, він вже знає? Де він, до речі?
- Я коли з роботи приїхала, його вдома ще не було. Піду загляну до кімнати.

Славко теж чув ті новини. Все повторювалося. Теж сусід, теж далеко від нього, теж невідомість у перший час. Новини були невтішні, проте було невідомо, де саме, в якій частині того міста все сталося. Славко не знав точної адреси, і за таких обставин можна було сподіватися, що все оминеться і станеться диво.
Однак те, що його друг не відповідав на дзвінки, так само як і його родичі, навіювало Славку найпасмурніші думки та висновки.

Він не міг сидіти весь цей час вдома. Тим більше, не міг ні з ким розмовляти, навіть із мамою. Він бачив, що вона вже дзвонила йому двічі, й просто написав їй повідомлення:
«Я в курсі. Гуляю. Скоро».
Він блукав доріжками лісопарку, обережно оминав зустрічі з людьми, та й їх було не так багато тут, як для цього часу дня.
Він згадував їхні зустрічі, більшість з яких він пам’ятав у деталях, тому що кожного разу перед сном по колу прокручував подумки все, про що вони говорили і що робили. І зазубрював усе це, як оповідання на уроках літератури в школі.

«- Чому ти полюбив слухати таку музику?
- Я одного разу почув у фільмі «Ванільне небо» - бачив такий…?
- Ні.
- Покажу тобі обов’язково. Так ось, почув я там саундтрек один, і він до того фрагменту фільму пасував ідеально. Сама кульмінація, самий напружений момент. Не буду тобі спойлерити, сам побачиш. От, і я почав шукати, що то за музика грала. Довго шукав. І, нарешті, знайшов: просто перемотав у фільмі на той момент і включив на телефоні «Шазам». Це така прога, що слухає музику і вгадує, як вона зветься. І мені показало той трек. Ти його слухав.
(Славко назвав тоді альбом і номер треку)
- Ааа, да. Класно, якщо він у достойному його фільмі звучав. Я можу собі уявити.
- Ну ось. І з тих пір я почав пробувати інші їхні пісні. Щось заходило одразу, щось потім, щось зовсім не дуже. Перші 2 альбоми, як від них фанати ні пісялися від обожнювання – вони мені не зайшли. А вже з того альбому, де хлопчик на малюнку, я вже почав полюбляти.
- Той чорний хлопчик – він як я. Ти помічав?
- Ну, на тебе він не схожий ззовні. Але я розумію, про що ти. Згоден, так.
- Це ж там та пісня? «Фьюуу, на-фьюуу, ка-ууу»?
- Ага. Ти вже вивчив їх усі?
- Майже. Тільки ті, які бринять у серці».

* * *

«А якщо тебе далі не буде, то навіщо бути далі мені? Чому вони тобі... чому вони не дали нам просто жити?»

* * *

Славко повернувся додому, тільки коли на вулиці вже почало темніти. Він пройшовся коридором, помив руки у ванній кімнаті, повернувся до себе й закрився. Пролистав на телефоні світлини до минулого року, зупинився на одній, де він і його Друг стояли на березі річки в обнімку, в одних лише бермудах, обличчями до водойму і спинами до об’єктиву камери. Поклав телефон на широкий підлокітник крісла.
Включив на програвачі безіменний третій трек під назвою «Прив’язаність», скинув із себе увесь одяг повністю, підійшов до шафи й дістав звідти невеликі блакитні шорти. Притулив їх на декілька секунд до обличчя. Напівліг на кріслі, поклав шорти собі на сонячне сплетіння. Зчепив пальці в замок і поклав їх зверху – все точнісінько так, як це завжди робив його Вітька.
Раптом посередині треку з боку лівої колонки пролунав голос:
- Шо ти, кайфуєш? І ще моє місце зайняв. Ти диви!
Славка підскочив на місці й повернув голову. Перед ним, біля вікна, стояв такий, як майже завжди, його Вітька – руки на стегнах, накренившись торсом убік, як вигнута тонка деревина, із посмішкою на вустах.
- Вітька, дружчику, ти повернувся?
- Аякже! Я ж казав, що ніколи тебе не залишу.

* * *

Мама тільки-но хотіла постукати до кімнати сина, щоб запитати, як у нього справи, але у самих дверей почула його голос.
«Розмовляє по телефону чи що? Може, той друг його на зв’язок вийшов?»
Мама до цього дня не робила то ніколи, бо поважала приватність сина, але цього разу, мабуть від хвилювання, вона все-таки насмілилася і зовсім трішки привідчинила двері, на невеличку щілину.
Світло в кімнаті не було вимкнене, а отже вона могла бачити все.
Вона стояла так близько хвилини, дивилася і слухала, а потім мовчки й обережно зачинила двері й пішла до чоловіка на кухню.
Бліде обличчя й розгублений погляд дружини дещо налякали чоловіка. Він допитливо скинув брови догори, а вона сіла поруч і тихо промовила:
- Ти знаєш, я мабуть просто зараз подзвоню своїм медикам. Я не знаю, як довго це в нього таке, але – наш син почав розмовляти сам із собою.

 

Cachorro©12-15.09.2024